міра відмінності

КУЛЬТУРНІ ЦІННОСТІ - загальнозначущі принципи, що становлять основу даної культури, відіграють конститутивну роль щодо неї і визначають спрямованість діяльності її представників, мотивацію їхніх учинків. К.ц. утворюють своєрідну систему етико-естетичних координат, архетипову для даного суспільства. На відміну від матеріальних (цивілізаційних) цінностей, що створюються в процесі виробництва, К.ц. продукуються й репродукуються у творчості й учинку, своєю чергою передуючи їм як певні вимоги, звернені до волі. Виникнення та існування К.ц. принципово не піддаються алгоритмізацій. Уперше до поняття цінностей звертається Кант, розрізнюючи сферу природного буття, підпорядкованого необхідності, й царину моральності, або свободи. У подальшому концепцію цінностей розвинуто у вченнях Лотце та неокантіанців. Власне культурного сенсу поняття цінностей набуває у філософії Віндельбанда; цінності тут виступають основою всіх функцій культури й умовою будь-якого здійснення певної одиничної цінності. Найвищі цінності, за Віндельбандом, - істина, благо, краса й святість - визначають загальний характер людської діяльності, чим остання й відрізняється від природних процесів. Як і Лотце, Віндельбанд наголошує на трансцендентальній природі цінностей: вони не існуть, а значать Ц. інності "вмонтовано" в структуру свідомості. Інший представник баденської школи Рикерт, як і представники Марбурзької школи (Коген, Мюнстенберг), пов'язує існування К.ц. з волею. Трансцендентні за своєю природою К.ц. набувають іманентного характеру через їх вольове прийняття, перетворюючись на норми. Натомість Вундт, Йодль, Паульсен убачали джерело К.ц. у почутті, що приводило до висновку про їхній історичний характер. Врентано психологізує зміст цінностей і вважає основою їх формування позитивні та негативні емоційні акції - любов і ненависть, що є і не свідомими і не вольовими. Цю позицію до певної міри поділяє й Шелер: емоційні й апріорні за своїм походженням цінності не витворюються й не пізнаються, а розпізнаються за рангами через інтенціональну акцію уподобання. Ранг цінності тим вище, чим менше вона причетна до матеріального світу, чим більше її духовно-сакральне навантаження. У межах екзистенціалізму проблема цінностей окремо практично не розглядається З. окрема, вона зникає у філософії Гайдеггера. У Сартра К.ц. виступають як породжені свідомістю і волею особистості Н. еопозитивізм в особі Вітгенштайна цікавиться виключно лінгвістичним аспектом ціннісної свідомості. Подібне ставлення до проблеми К.ц. притаманне й постструктуралізму. Деррида закликає до свідомої відмови від її розгляду, оскільки сама ціннісна проблематика є породженням фонологоцентристського ладу європейської думки.

див. цінності моральні

ЦІННОСТІ МОРАЛЬНІ - 1) осмислені моральною свідомістю, етично обґрунтовані належні доброчесності й відповідні їм норми поведінки (мудрість, мужність, толерантність, вірність, правдивість, щирість та ін.); 2) узагальнений зміст основних етичних понять (добро і зло, справедливість, щастя, гідність, честь, обов'язок тощо) і принципів (альтруїзм, гуманізм, благоговіння перед життям та ін.); 3) безпосередньо значимі для людини універсальні зразки, вимоги, ідеали моралі, які мають самостійний статус, схвалюються суспільною думкою, знаходять втілення в праві, релігії, мистецтві, філософії. В межах класичної філософської традиції буття і цінність мислилися як нероздільні, і, отже, моральна аксіологія поставала як невід'ємна від онтології. Тривалий час Ц. м. розглядалися як ієрархічно підпорядковані в межах більш глобальних ціннісних систем і не набували значення універсальних і самодостатніх. Теоретико-концептуальне обґрунтування автономії моралі вперше здійснене Кантом. Зростаюча автономія Ц. м. пов'язана із збільшенням їх авторитетності й впливовості як особливого способу нормативної регуляції, поширенням моральної оцінки і самооцінки на різноманітні сфери життєдіяльності людей. Продуктивність моральної оцінки на основі загальнокультурних ціннісних орієнтацій обумовлює виникнення локальних культурно обумовлених систем Ц. м., що адаптовані до наявного стану суспільної, масової, групової психології. Внаслідок соціокультурної динаміки певні Ц. м. можуть ставати визначальними, або ж втрачати свою вагомість, регулятивну цілевідповідність. В натуралістично орієнтованій аксіології і етиці Ц. м. займають, як правило, вищий щабель в ієрархії цінностей культури. Теологічний підхід до визначення природи Ц. м. переважав у минулі культурно-історичні епохи і залишається досить авторитетним у XX ст. В питанні про співвідношення релігійних цінностей і Ц. м. багато хто з мислителів XX ст. (Тейяр де Шарден, Шелер, Бердяєв та ін.) віддавали перевагу релігійним. У філософії Гартмана намагання звільнити аксіологію від релігійних передумов породжує проблему незалежного існування сфери цінностей. У сучасній етиці намагання втілити інтерсуб'єктивні загальнозначущі смисли обумовлює пошук абсолютних, непроминальних етичних максим. Пристосування їх до конкретно-історичних умов, згідно з потребами функціонування соціуму, призводить до поділу їх на обов'язкові для всіх у практичному поведінковому сенсі, обов'язкові для всіх у сенсі ідеальної належності, найвищі, що уособлюють героїчний етос ("моральну розкіш", за висловом П. Сорокіна) і як такі не можуть бути загальнообов'язковими (самопожертва, подвижництво тощо). Ефективність сучасних стратегій суспільного розвитку залежить як від особистісного чинника (засвоєння Ц. м. як особистих поведінкових регулятивів), так і універсального, що враховує глобально-планетарний вимір сучасних цивілізаційних процесів. Серед основоположних цінностей набувають пріоритету - "благоговіння перед життям" (Швейцер), індивідуальне конечне існування людини як "Іншого" (Левінас) тощо.

1. n

1) цінність, важливість

2) pl цінності

3) висока оцінка (когось); симпатія (до когось)

4) вартість

5) значення, смисл (слова)

6) ек. еквівалент, ціна; вартість

7) валюта; еквівалент

8) мат. величина, значення

9) муз. тривалість ноти (паузи)

10) мист. співвідношення тонів

11) фон. якість

2. v

1) оцінювати

2) дорожити; цінити, цінувати

3) фін. трасувати, виставляти вексель

* * *

1) оцінювати, давати оцінку (у грошовому вираженні); I do not value that a brass farthing value по-моєму, це щербатого шеляга не коштує

2) оцінювати, визначати значення, користь

3) дорожити, цінувати; to value oneself on /upon, for/ smth. пишатися /хизуватися/ чимось; to value smth. above rubies цінувати що-н. дорожче золота

4) ек. трасувати, виставляти вексель чи тратту

1) цінність; важливість; корисність; to set a high value on smth. надавати великого значення чому-н.; дорожити чим-н.; to set a low value on smth. не надавати великого значення чому-н.; to know the value of time цінувати свій час; pl. цінності; moral [artistic] values моральні [художні] цінності; етичне усвідомлення; уявлення про добро та зло

2) значення, зміст (слова); to give full value to each word чеканити слова; the precise valueof a word точний зміст слова

3) цінність, вартість; value journey подорож, що виправдує витрати; value for money цінність у порівнянні зі сплаченою сумою; he gives you value for your money за ваші гроші ви отримуєте від нього хороший товар

4) ек. ціна; вартість ( у грошовому вираженні); value letter [parcel] цінний лист [пакунок]; commercial value ринкова вартість; продажна ціна; market value курсова вартість; ринкова вартість; nominal /par, face/ value загальна ціна; номінальна вартість, номінал; current values а) існуючі ціни; поточні показники; declared value оголошена вартість ( у митній декларації);at value по цене; under value нижче вартості; in terms of value у вартісному вираженні; to lose /to fall, to go down/ in value упасти у ціні; політ.-ек. вартість; exchange value мінова вартість; surplus value додаткова вартість; ек. валюта; сума векселя або тратти; еквівалент (суми векселя): value date строк векселя; дата нарахування грошей на банківський рахунок; for value received еквівалент отримано ( фраза у тексті тратті)

5) спец. величина, значення; absolute [actual, average, negative] value абсолютна [справжня, середня, негативна] величина, абсолютне [справжнє, середнє, негативне] значення;initial value вихідна величина; дане значення; iodine value йодне число; crest /peak/ value амплітуда; амплітудне, пікове значення; heating value теплотвірна здатність; numerical value мат. чисельне значення; radiation value коефіцієнт випромінювання; geographical values географічні координати; Greenwich value геогр. довгота від меридіана Грінвіча; field values польові дані

6) муз. довгота ноти або паузи

7) мист. співвідношення тонів; value of colour інтенсивність кольору; насиченість колірного тону; out of value занадто темно; занадто світло

8) грам. якість; to accept smth. at face value приймати що-н. за чисту монету; розуміти буквально /у буквальному значенні слова

АКСІОЛОГІЯ ( від грецьк. άξια - цінність, вартість; λογοζ - слово, поняття, вчення) - вчення про цінності, філософська теорія цінностей, що з'ясовує якості і властивості предметів, явищ, процесів, здатних задовольняти потреби, інтереси і бажання людей. Теорія цінностей формується у XIX - XX ст. Вводячи поняття цінностей, Кант, протиставляє сферу моралі (свобода) сфері природи (необхідність) і тим самим окреслює головні аксіологічні питання - значення, вибору, повинності, належності, обов'язковості, оцінки, ставлення тощо. У творах неокантіанців проблема цінностей набуває самостійного трансцендентального значення. Одним з перших засновників А., як самостійної філософської галузі, був Лотце, який трактував поняття "цінності" як аналог поняття "значимість". Розвиваючи погляди Лотце, Коген трактував цінності як поняття "безумовного" (мета, моральне благо), що протистоїть досвідові, але надавав йому характеру загальності і необхідності. Риккерт розробляє вчення про цінність як основу теорії істинного знання і моральної дії, з'ясовує відмінність між "цінністю" і "нормою". У XX ст. систематичні дослідження проблеми цінностей продовжує Гартман, який, зокрема, посилює аргументацію на користь доведення засад об'єктивної природи цінностей тезою про "інтенціональність" ціннісних відносин. За Гартманом, цінності не піддаються раціональному пізнанню і оприявнюються лише в особливих почуттях (любов і ненависть), що змушують людину інтуїтивно віддавати перевагу тому чи тому способу поведінки. Перрі аналізує значення і базові принципи цінностей за допомогою поняття "інтерес", а Дьюї розвиває натуралістичну версію А. (прагматичний інструменталізм). Проблема цінностей - центральна в філософській антропології (Шелер, Плеснер, Гелен). За Шелером, цінності - це сфера феноменального, яка визначається апріорністю. Ідея Бога - вища цінність. Переживання цінностей - не психічний, а космічний акт, отож, аксіологія Шелера набуває трагічного відтінку. Тільки завдяки актам духовної діяльності можливо увійти у світ цінностей. Різні аспекти теорії цінностей подані в працях таких сучасних філософів, як Бахтин, Деррида, Тулмін, Блументаль, Іванов.

ІДЕОЛОГІЇ ПОЛІТИЧНІ - сукупність взаємопов'язаних ідей, символів та переконань, призначених об'єднувати людей задля спільних політичних цілей та дій Н. а відміну від ідеологій-світоглядів (див. ідеологія), І.п. з'явилися тільки в останні століття європейської історії - у т. зв. епоху Модерну. У їхньому виникненні вирішальну роль відіграли концепції політичної філософії. Уточнення поняття "І.п." пов'язане з дискусією щодо співвідношення між течіями політичної філософії та І.п., які на них ґрунтуються. І перші, і другі, як правило, позначають одними і тими ж термінами - "лібералізм", "консерватизм", "демократичний соціалізм" ("соціал-демократизм"), "націоналізм" тощо. Відмінність полягає в тому, що політична філософія - це теоретична діяльність: політичні філософи обдумують політичні ідеї (звідси - важлива роль критичної перевірки, раціональної аргументації тощо). На противагу цьому, в І.п. більшу роль відіграють переконання; вони націлені на те, щоб спонукати людей до дії, об'єднавши їх у відповідному політичному русі. Тож хоча джерелом І.п. є ті чи ті ідеї політичної філософії, ідеологи мусять спрощувати ідеї, застосовувати символи, метафори, а то й ритуали, аби впливати не тільки на розум, а й на почуття та уяву. В І.п. більшу роль відіграють ціннісні переконання (на противагу критичній перевірці) і тому вони схильні до догматизму. Крім того, І.п. мусять пристосовуватися до психічних особливостей тих, кого прагнуть об'єднати, - до їхніх соціальних та економічних потреб, до стереотипів їхнього мислення та поведінки. Чим вищим стає рівень політичної культури суспільства, зокрема інтелектуальної культури, тим більше І.п. мусять дбати про розширення елементів політичної філософії та політичної науки. Цей постійний взаємозв'язок і взаємодія течій політичної філософії з І.п. приводять до того, що перший крок на шляху виявлення особливостей тієї чи тієї І.п. полягає у з'ясуванні ідей тієї течії політичної філософії, на якій вона ґрунтується. Другий крок полягає у дослідженні того, як застосовують ці ідеї у практиці політичного руху. Зв'язок традиційних західних І.п. з відповідними течіями політичної філософії виявляється, зокрема, у тому, що перших та других об'єднують спільні теми обговорення, як то: поняття людини; цінність та істина; суспільство та історія; держава та політика. Відмінності між різними І.п. можуть мати за підставу - відмінності у розумінні людини, те, які цінності є найважливішими та яку ієрархію цінностей пропонує дана І.п., а також - як дана І.п. розуміє суспільство, історію, державу, політику (див. лібералізм, консерватизм, націоналізм, анархізм, комунізм). Для характеристики різних І.п. суттєвим є застосування епістемологічного виміру, що допомагає встановити ставлення даної ідеології до істини, тобто встановити міру її реалізму та раціоналізму. Одні із І.п. виявляють більшу міру реалізму, інші ж більшою мірою схильні до покладання на символи й метафори, до творення міфів, утопій і т.п В. тім, критика І.п. не може бути націлена на цілковите усунення ідеалів, міфів та утопій, адже вони є неодмінними складниками будь-якої культури. Вона може стосуватися, по-перше, того, які саме ідеали, міфи та утопії підтримують чи творять І.п., по-друге, способів їх здійснення. Так, ідеал чи утопія "царства свободи" в комунізмі сам по собі не викликає заперечень: критика його утопічності (нереалістичності) ґрунтується на доведенні того, що засоби досягнення цього ідеалу, які пропонує дана ідеологія, здатні утвердити тільки щось цілком протилежне. Сказане тут про роль цінностей та ідеалів в І.п. дозволяє глибше зрозуміти природу політико-ідеологічного дискурсу в демократичному суспільстві (у тоталітарному суспільстві цей дискурс, як правило, відсутній, якщо не брати до уваги певні суперечності всередині домінуючої І.п.). З одного боку, суперечка І.п., кожна із яких надає пріоритет якійсь одній цінності як найважливішій, покликана підтримувати деяку рівновагу цінностей. З другого боку, наголошення однієї цінності як найважливішої може ставити під загрозу утвердження інших цінностей: здійснення свободи може ставити під загрозу порядок (стабільність), перебільшений наголос на порядкові може підважувати свободу і т.д. Зусилля сучасних філософів зосереджені, по-перше, на тому, аби з'ясовувати ті, часто приховані, передумови ("пресупозиції"), які лежать в основі різних ідеологічних позицій, а, по-друге, на тому, щоб сформулювати деякі принципи етики спілкування, які б забезпечили цивілізований характер політико-ідеологічних суперечок: це приводить до застосування ідей герменевтики та комунікативної філософії.

1. цінність, важливість

2. pl цінності, вартості

- aesthetic values естетичні цінності/ вартості

- cultural values культурні цінності/ вартості

- moral values моральні цінності/ вартості

- value judgment оціночне судження; суб'єктивна оцінка/ точка зору

- proffesional value of a diplomat професійні достоїнства, позитивні якості дипломата

Віндельбанд, Вільгельм (1848, Потсдам - 1915) - нім. філософ, глава баденської школи неокантіанства. Погляди В. формувалися під впливом критичної філософії Канта. Започаткований В. у контексті трансцендентальної філософії підхід пізніше дістав назву нормативізму, або ж телеологічного критицизму. За такого підходу предметом філософії постає не те, що є, тобто той чи інший зріз буття (як це має місце в окремих науках), а те, що має бути, належне, ідеали, цінності. Філософію В. визначав як нормативну "критичну науку про загальнообов'язкові цінності". Поєднуючи ідеї Канта, Фіхте, Лотце, з одного боку, та настанови об'єктивного ідеалізму - з іншого, В. тлумачив історію як низку циклів усвідомлення й втілення цінностей. Особливу увагу приділяв методу історичних наук як "органону філософії" Р. озглядаючи цінності як апріорні й загальнозначущі, В. виокремлював як основні послідовні щаблі етичні, естетичні й релігійні цінності. В. залишив по собі досить потужну філософську школу, найпомітніші представники якої (Риккерт, Мюнстерберг, Ліннс, Кон, Ласк, Кронер та ін.) поглибили і конкретизували його ідеї.

[br]

Осн. тв.: "Прелюдії" (1902); "Про свободу волі" (1904); "Філософія в німецькому духовному житті XIX ст." (1909); "Філософія культури і трансцендентальний ідеалізм" (1910).

ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКЕ - поняття філософської антропології та філософії культури, яке окреслює те спільне, що є притаманним для будь-якого представника людського роду. У сучасному світі поняття "3". має передусім морально-ціннісне навантаження, тому невипадковим є словосполучення "загальнолюдські цінності". Це морально-ціннісні норми, які уможливлюють плідну комунікацію представників будь-яких рас, націй та етносів. У цьому плані цікавою є думка Апеля про необхідність та умови "макроетики" - системи моральнісних цінностей та норм, які могли б бути спільними для людей, що належать до різних культур та ментальностей. Поняттю З., як правило, протиставляється поняття національного. Таке теоретичне протиставлення виражає реальну колізію З. та національного, головною причиною якої є бажання тієї чи іншої нації видати свої інтереси та цінності за З. Шляхом до розв'язання колізії З. та національного є розуміння З. як вільної комунікації націй та етнічних груп на основі взаємної толерантності. З. в моралі не слід розглядати як щось навічно "запрограмоване" у поступі моралі, а навпаки - як таке ядро моральності, що є тотожним З. на кожному етапі людської історії і водночас - результатом тривалого історичного формування, постійного збагачення змісту і смислових значень людської моральності. Склад компонентів З. включає сукупність багатоманітних норм і цінностей та інших елементів різного рівня і характеру: висхідні фундаментальні норми людського співжиття (співчуття, доброзичливість, підтримка слабких, ввічливість та ін.); заповіді-заборони - не вбивати, не красти, не чинити перелюбу, не говорити неправди, не бажати власності іншого, а також вимоги вищого рівня - любити ближнього, бути здатним до самопожертви; цінності, що визначають гуманістичну міру й абсолютну межу людської діяльності (право на життя, ідея свободи, самоцінність людської індивідуальності); психолого-антропологічні передумови моральних переживань і свідомості (сором, докори совісті, відповідальність); логічну структуру самої моральної свідомості; моральний досвід, що постійно збагачується через успіхи і трагедії діянь людини. Ціннісне ставлення до світу спонукає людину до дії, до творчості, до зміни існуючої реальності. У зв'язку з цим загальнолюдські моральні цінності виступають як ідеали, цілі діяльності, як критерії людських вчинків. Це набуває особливого значення за сучасних умов, коли світ стає дедалі більше взаємопов'язаним і мораль починає набувати значення всезагального регулятора людських стосунків. У цих умовах реальна інтернаціоналізація і глобалізація життя і культури людства надзвичайно актуалізує проблему осмислення й оволодіння своїми і "чужими" моральними та іншими цінностями.

ФУНДАМЕНТАЛІЗМ - у найзагальнішому значенні - це переконання, що існує деяка тверда основа, на якій має ґрунтуватися розуміння реальності, істини, добра, Бога. Відповідно можна говорити про різновиди Ф. - метафізичний, епістемологічний (пізнавальний), етичний, культурний (цивілізаційний, національний), релігійний. У філософії переконаність в існуванні деякої незмінної основи реальності, істини та моралі виявляється у визнанні того, що розум здатний сформулювати єдиноправильні критерії, на основі яких ми можемо відрізнити реальність від видимості (ілюзії), істину від хиби, добро від зла О. скільки в даному разі визнають, що існують деякі абсолютні критерії реальності, істини, моралі (абсолютні цінності), то замість терміна "Ф." іноді застосовують слово "абсолютизм". У середземно-європейській філософській традиції філософський Ф. з'явився як протидія релятивізму - погляду, за яким різниця між реальним і видимим (тим, що тільки здається реальним), істиною і хибою, добром і злом відносна. Відносність критеріїв реальності, істини, добра позначають терміном "релятивізм". У Давній Греції речниками релятивізму були софісти. Платон вбачав своє завдання у тому, щоб протидіяти релятивізму, тому його філософія і послугувала одним із найважливіших джерел філософського Ф. у середземно-європейській філософській традиції (яка в XX ст. стала об'єктом критики Гайдеггера). Продовженням цієї платонівської традиції була епоха Просвітництва з її вірою у здатність розуму знайти надійні критерії для розрізнення реального і нереального, істини та хиби, добра та зла. Якщо Платон і Декарт подають версію раціоналістичного Ф., то британські емпірики стали засновниками емпіричного Ф., продовження якого маємо у позитивізмі та логічному позитивізмі. Абсолютизм в етиці знайшов підтримку з боку феноменології (Шелер). У друг. пол. XX ст. філософський Ф. зазнав серйозної критики з боку філософського постмодернізму (Деррида, Дельоз, Фуко, Рорті та ін.), але крайні версії постмодернізму поновили стару загрозу - загрозу релятивізму. Тому значна група сучасних філософів прагне вибрати середню позицію між Ф. і релятивізмом (Бернстейн та ін.). Іноді термін "Ф." застосовують для позначення культурного релятивізму; говорять, напр., не тільки про релігійний Ф., а про культурний, національний і т.п. У такому разі суть культурного (цивілізаційного, етнічного, національного) Ф. полягає в тому, що із правильного твердження про те, що різні світорозуміння і цінності (моральні, політичні, правові) закорінені в культурній самобутності етносів, націй, цивілізацій та епох, роблять висновок про виняткову унікальність різних культур та їхню неспівмірність. Таким чином, з культурного Ф. випливає релятивізм: якщо наше розуміння реальності, істини, добра є наслідком певних культурних традицій, то воно радикально різне у різних культурах, і кожна з цих культур може претендувати на єдино вірне світорозуміння. Ф., отже, знаходиться в опозиції до універсалізму, а не до релятивізму. Одним із різновидів цього культурного релятивізму є т. зв. лінгвістичний релятивізм, суть якого полягає в тому, що семантика різних мов фактично є неспівмірною (звідси теза про принципову неможливість адекватного перекладу текстів). Негативні суспільні наслідки культурного Ф. (релятивізму) полягають у тому, що з нього слідує неможливість взаєморозуміння між етносами, націями, цивілізаціями, а отже, визнається, що способом їхнього співіснування є конкуренція, напруга і конфлікт. Складність взаємин між культурним Ф. і універсалізмом полягає в тому, що універсалізм (утвердження загальнолюдських цінностей) здатний сам приховувати культурний Ф. - намагання мислити цінності саме своєї цивілізації чи нації як універсальні. Такий універсалізм, отже, не схильний поважати культурну різноманітність світу, культурну самобутність інших цивілізацій та націй; навпаки, він прагне нав'язувати свої цінності та способи життя іншим культурам. Саме з цим пов'язана критика європоцентризму та культурних аспектів ідеології глобалізму. Так само за критикою національного Ф. (який часто змішують з націоналізмом або національним егоїзмом) може приховуватися стратегія ослаблення поцінування національної самобутності якоїсь нації, аби (в умовах конкуренції культур) в такий спосіб сприяти культурній експансії іншої нації. У такому разі т. зв. "інтернаціоналізм" (або "справжній універсалізм", чи космополітизм) насправді сам є прихованою формою національного Ф. Саме таке спрямування мала критика укр. націоналізму ("буржуазного націоналізму") в СРСР; в оновлених формах И здійснюють також в сучасній Україні. Більшість сучасних філософів не приймають апі радикальних форм універсалізму (з їхньою зневагою до самобутніх культур), ані крайніх форм культурного Ф. - з їхнім твердженням про неможливість існування загальнолюдських цінностей, про неспівмірність культур та неможливість взаєморозуміння між ними. Виправданою є поміркована позиція, яка поєднує необхідні елементи універсалізму з поміркованими формами культурного релятивізму Що стосується релігійного Ф., то суть його полягає не стільки в твердженні про те, що дана релігія є єдино правильною (це характерне для більшості релігійних вірувань), скільки у погляді, що дана конкретна релігія повинна бути основною (фундаментом) всіх цінностей - моральних, політичних, правових. Звідси слідує заперечення будь-якої автономії індивідів (зокрема їхнього права триматися будь-яких релігійних вірувань або не триматися жодних), різних сфер діяльності (моралі, науки, освіти, мистецтва, права, політики тощо) та установ. У такому разі релігію мислять як основу політики, права тощо, заперечуючи (в радикальних формах релігійного Ф.) навіть їхню відносну автономію. Можуть існувати поміркованіші та радикальніші форми релігійного Ф.

ДЕМОКРАТІЯ - тип держави або політичної системи управління, що ґрунтується на принципі народовладдя. Поняття "Д." змінювалося історично; у сучасних політичних концепціях його тлумачення також мають значні відмінності. Ці відмінності зазвичай пов'язані з відповіддю на два чільні питання: а) що позначають словом "народ"?; б) у який спосіб "народ" здійснює самоврядування? Вперше термін "Д." був уведений в обіг в Афінах у V ст. до н. е. Словом "народ" ("demos") тоді позначали частину дорослого населення міста-держави (поліса), яке мало право брати безпосередню участь в обговоренні питань, що стосувалися життя міста-держави (цієї участі були позбавлені раби, жінки та люди, що у будь-якому поколінні переселилися у місто-державу). Розмежування на загальні (суспільні, політичні) питання і такі, у розв'язанні яких особа має діяти, виходячи з особистого рішення, стало однією з важливих ознак демократії. Розуміння Д. як безпосередньої участі громадян у розв'язанні спільних справ (а це вимагало, щоб територія держави була невеликою) є характерним для Руссо. Одначе поява в Європі національної держави супроводжувалася тим, що поняття народу стало поняттям нації, а великі територіальні розміри новочасних держав зробили неможливою безпосередню участь великого загалу людей в управлінні. Внаслідок цих змін Д. набуває ознак "представницької". Цей новий тип Д. став предметом аналізу та різноманітних оцінок - позитивних, скептичних та різко негативних. На противагу переважно оптимістичній оцінці представницької Д. в ліберальній політико-філософській традиції, консервативна традиція наголошувала на таких її вадах, як індивідуалізм, утилітаризм, просвітницький конструктивізм (див. консерватизм). Різко негативна оцінка Д. була притаманна соціальній філософії марксизму, який вважав будь-яку державу знаряддям класового гноблення Н. егативно оцінювали представницьку Д. також прихильники анархізму, оскільки вважали, що за фасадом такої Д. приховане всевладдя бюрократичного централізму. Скептична оцінка представницької Д. характерна також для елітарних концепцій. Прихильники цих концепцій вважають, що вибір представників народу контролюється елітою або елітами - політичними, військовими, економічними, культурними тощо (див. еліта). Починаючи з серед. XIX ст. на Заході почав установлюватися сучасний тип Д., засад ничими прикметами якого є інституційний та ідеологічний плюралізм (вільне змагання різних політичних ідеологій). Суть інституційного плюралізму полягає у фактичному існуванні та узаконенні різноманітних асоціацій та автономних організацій. До останніх, окрім політичних (політичні партії, лобістські групи та інші групи тиску, незалежні центри політичного аналізу та політичної інформації тощо) належать також профспілки, автономні освітні, культурні, гуманітарні та ін. організаційні утворення. Той факт, що інститут представницької Д. різко зменшив число громадян, здатних брати безпосередню участь у виробленні та прийнятті політичних рішень, спонукав до появи ідеї (та відповідної практики), відомої під назвою "Д. участі". Суть цього різновиду Д. полягає в орієнтації на те, щоб якомога більше рішень, в тім числі політичних, приймалося не централізовано (на верхніх щаблях державної влади), а внизу, на рівні місцевих та інших організацій; практика "Д. участі" включає також проведення різного роду опитувань та референдумів. Поняття "Д. участі" близьке до поняття т. зв. "прямої Д.", для якої характерними є акції "прямої дії" (страйки, вияви громадянської непокори тощо). Одним із напрямів поглиблення Д. деякі політичні філософи вважають "економічну Д.": збільшення участі працівників в управлінні підприємствами. Проте, як показав досвід (зокрема в колишній комуністичній Югославії), збільшення такої участі зазвичай не сприяє економічній ефективності. Історія розвитку суспільства засвідчує, що Д. сама по собі не є ідеальним засобом, що розв'язує всі проблеми (соціальні, політичні, управлінські та ін.). Вона доконечно потребує існування відповідних культурних, економічних та соціальних передумов. Це було відомо ще Аристотелю, який у "Політиці" показав, що наслідки демократичного управління залежать від того, з якою саме Д. в кожному окремому випадку ми маємо справу. Сучасна Д. спроможна виявляти свої переваги за відповідного рівня загальної культури суспільства, відносно високого рівня добробуту та наявності широкого середнього класу. Вона передбачає високий рівень здатності людей до самоконтролю, виконання своїх громадянських обов'язків, до розумного поєднання індивідуальних та групових інтересів з інтересами інших людей та суспільних верств, отже, зрештою, до забезпечення спільного добробуту. Цими здатностями повинні насамперед володіти представники політичної еліти. Якщо ця умова не зреалізована, то Д. може зазнавати змін або у бік бюрократичної централізації або диктатури В. ірогідність такого повороту зростає в міру того, як Д. перетворюється на прикриття безвладдя та хаосу. Чим менше люди здатні до самоконтролю, тим більшої ваги набуває зовнішній контроль над їхньою поведінкою. Це фундаментальний закон суспільного життя О. тже, міра свободи в сучасних суспільствах прямо залежить від того, наскільки самі люди шанують моральні та правові цінності. Сучасна укр. Д. також має серйозні вади, найглибшою причиною яких є стан масової свідомості, успадкований від комуністичного минулого. Саме це дозволило колишній комуністичній номенклатурі зберегти впливові позиції в економічних та владних структурах, що призвело до формування посткомуністичної неономенклатури і, як наслідок цього, до гіпертрофії бюрократичних структур та регламентацій.

ЕГОЇЗМ ( від лат. ego - я) - любов до себе. Е. - етичний принцип, протилежний альтруїзму; згідно з ним поведінка людини визначається, насамперед, інтересами її власного "Я". Виникнення Е. в просторі культури обумовлюється соціальною трансформацією природного інстинкту самозбереження. Усвідомлення цінності власного "Я" є необхідною умовою становлення людської особистості, а також важливим елементом суспільного життя: без почуття та усвідомлення власної цінності неможливе почуття та усвідомлення цінності іншої людини. Поза принципом Е. неможлива самореалізація особистості, прагнення до вдосконалення. Проте його абсолютизація може призвести й до морально негативних наслідків, коли "Я" та життя іншої людини розглядаються лише як засоби для реалізації цілей суб'єкта, що дотримується принципу Е. Як етичний принцип Е. обґрунтовується у філософії Просвітництва - Спіновою у Нідерландах, Гоббсом та Мандевілем в Англії, Гельвеціем та Гольбахом - у Франції. Останній є засновником "розумного Е.", який був розвинутий іншими представниками франц. Просвітництва. Кант негативно ставився до принципу Е., вважаючи моральним егоїстом того, хто всі зусилля зосереджує на собі. В XIX ст. принцип Е. був розвинутий насамперед в концепціях Штирнера та Ніциіе. У XX ст. розмаїття етичних напрямів обумовлює й різне ставлення до проблеми Е. - від позитивного обґрунтування Фройдом до його спростування Муром. Фромм вважав, що Е. не тільки не є синонімом любові до себе, а, навпаки, становить її діаметральну протилежність на тій підставі, що він заперечує любов взагалі.

ЕТИКА ФОРМАЛЬНА і МАТЕРІАЛЬНА - відмінність між Е. ф. та Е. м., що була вперше тематизована Кантом, а потім конкретизована Шелером (в опозиції Канту), ґрунтується на розбіжності поглядів щодо морально-етичного підґрунтя людських прагнень та дій. Якщо Е. м. (Шелер, Гартман та ін.) виходить із того, що моральні належності спираються на змістово визначені цінності, з яких виводяться моральні норми, то Е. ф. (Кант, дискурсивна етика) спирається на формальні принципи розуму, завдяки яким обґрунтовуються і матеріальні (змістові) цінності. Сучасним проявом Е. м. є етика ціннісного консерватизму, яка ґрунтується на певній ієрархії цінностей. Навпаки, комунікативна (дискурсивна) етика є формалістичною, оскільки вона виходить із формальних процедур дискурсу, на якому ґрунтуються норми і цінності.

ПРОТИЛЕЖНОСТІ - визначеності, які виключають, проте й обумовлюють, і доповнюють одна одну. їхніми різновидами є сукупність полярних категорій, таких як буття і небуття, сутність і явище, форма і зміст тощо. П. - спеціальний предмет дослідження філософії взагалі й діалектики зокрема - як її складової частини. П. - відмінності, що доведені до крайньої межі, найбільш узагальнені (загальне якраз і вивчає філософія) В. ідмінностей завжди багато, бо кожну властивість можна порівнювати і співвідносити з багатьма іншими, а П. - завжди лише дві. Так, кольорів з відтінками безліч, а до П. належать лише світло і темрява. До того ж, філософія вивчає не будь-які П., а П. як "суттєві відмінності" (Гегель), що відбивають фундаментальні властивості світу і буття людини, їхні сутнісні риси. Дійсність суперечлива, складна і містить в собі як позитивне, так і негативне. В той же час існує певна асиметричність П., принаймні тих, що визначають основні цінності людського життя і відповідні атрибути світу. Так, до загальнолюдських цінностей відносяться істина, добро, краса, свобода і т. ін., а не їхні антиподи. П. відрізняються у формальній логіці і діалектиці.

ФЕМІНІЗМ - соціально-політичний, культурний та інтелектуальний рух, спрямований як на досягнення рівних прав жінок, так і на встановлення нового порядку, в якому стандарти і система цінностей не визначалися б чоловічими мірками. Ф. виростає на ґрунті фундаментальної констатації маскулінного характеру наявної культури та цивілізації Я. вним та неявним чином особливості чоловіка підносяться до рівня загальнокультурного нормативу, зразка, ототожнюються із людським як таким; жінка ж та "жіночість" зводиться лише до конкретного сущого серед інших сущих, набуває статусу "Іншого". Метафізичне значення Ф. полягає у введенні фемінності до складу передумов людського буття, його загальнозначущих і невід'ємних ознак В. сучасній, особливо західній, культурі Ф. зажив значної популярності та впливу на суспільство. Хоч Ф. став глобальним феноменом, він не становить єдиної ідеології. Вирізняють три хвилі Ф. Перша виникла в кін. XVIII ст. і пов'язана з творами Мері Волстоункрафт. Вимоги економічної та професійної рівності з чоловіками складають основний зміст цього періоду. Особливе значення для розвитку Ф. має праця Симони де Бовуар "Друга стать" (1949), в якій обґрунтована думка про стать як біологічну передумову та гендер як соціально нав'язану роль; жінка ідентифікується з "Іншим", тобто відмінним та неповноцінним. Від серед. XX ст. спостерігається розгортання "другої хвилі" Ф., пов'язаної з політичними зрушеннями 60-х рр. та виходом у світ низки теоретичних праць, що змінили світогляд та стратегії феміністичного руху (Беті Фрідан "Жіночі таємниці" (1963), Дж. Грієр "Жіночий євнух" (1970) та ін.). Головна мета цього періоду - створення нової політичної ідентичності жінок на ґрунті права та публічної емансипації. Третя хвиля (70-ті рр.) зосереджується на виявленні расових, класових, тендерних, сексуальних та інших відмінностей. Сучасний феміністичний рух становить собою доволі неоднозначне явище. В ньому існують різноманітні підходи та напрями, котрі відображають широкий спектр потреб та інтересів: ліберальний (пошук шляхів інтеграції жінок в існуючу соціополітичну систему); марксистсько-соціалістичний (заклик до класової боротьби як засобу знищення економічної експлуатації, що є основною причиною пригнічення жінок); радикальний (доведення політичного характеру гетеросексуальних відносин); лесбійський (визнання репресивної сутності гетеросексуальних тендерних ролей); сепаратистський (виключення чоловіків із кола вирішення проблем); екологічний (ототожнення екологічної кризи із процесами патріархального домінування, на основі виявлення спорідненості фемінності з природою); чорний (заперечення універсальності білого середньокласового Ф., пропозиція замінити слово "Ф." на більш загальне поняття "вуманізм" ("иютаnism")); культурний (визнання за жінками особливих здатностей до творчості, що обумовлюють "особливий жіночий шлях пізнання"); християнський (виправлення спотвореного культурою місця жінки в християнстві); метафізичний (пошук порятунку в духовному вдосконаленні жінки) та ін. Загальні проблеми феміністичної думки охоплюють виникнення та формування тендеру, статі, сексуальності, жіночої тілесності; репресивність патріархальної влади; жіночу підпорядкованість та визначення шляхів емансипації жінок у всіх сферах життя. Але якщо для "старого" Ф. характерним було обстоювання ідеї рівності, то "новий" Ф. зосереджує свої зусилля на пошуках відмінностей та обґрунтуванні їх легітимності. Теоретично Ф. перетинається з такими інтелектуальними напрямами, як: біологічний детермінізм (заперечення вроджених "жіночих" якостей); деконструктивізм (запозичення у Дерриди поняття "фалоцентризм культури"); есенціалізм (визнання існування природно/біологічно заданих суттєвих характеристик фемінності); конструктивізм (гендерні ознаки є соціальними конструктами); постколоніальна теорія (ідентифікація жінки з "Іншим" як відмінної, неповноцінної та залежної від пануючої групи особистості); постмодернізм (критика підвалин наявної культури) та ін.